БРАТОВІ

Вітер віє, дощик плаче

листя розстеляє,

в золоту парчу неначе

землю одягає.

Клени з вербами сумують –

оголила осінь,

десь за хмарами нудьгують

сонячко і просинь.

Сиро, холодно і сумно,

птахи не співають,

тільки листячко безшумно

до землі злітає.

Чарівна краса повсюди

тихо догорає,

та байдужі ходять люди –

ніхто не збирає .

А тий зрячий, що все бачив

спить собі у полі,

і краса по ньому плаче,

як по рідній волі…

23.10.1986 р.

                                                                                                                                                                ЧОРНОБИЛЬ

 “І плачуть птахи-самовбивці,

  Щоб ми зосталися. Людьми…”

                                Д. Кремінь

“Як третій янгол вострубив,

На землю Гога та Магога

Злетіла зірка на ім’я “Полин”

І отруїла води від порога…”

Чорнобиль вибухнув…

А через день, уранці,

Мій братик рідний помирав,

І я тоді іще не знав,

Що нас врятують вогнебранці.

…Христа до того розіп’яли,

Заради учнів Він воскрес,

Вони ж навперебій Фомі казали:

Зійшов Учитель із небес.

А він їм твердив: – Я НЕ ВІРЮ,

Аж поки пальці не уткну

У ті від  цвяхів, хресні діри…

І дочекались, в мить одну

Чорнобиль вибухнув З НЕВІРИ

Безбожним подихлом могили…

Благословенні ті єси,

Хто вірив навіть у часи,

Коли громили кліроси.

І готувались до офіри,

Яку вказав нам Божий Син:

Чорнобиль повернув до віри –

Хрест переміг Зірку-Полин!

…………………………………

Здійснивши літію звичайну,

Ми поминали дві біди,

А я гадав: у чому тайна,

Що поєднала їх сліди?

Нарешті, шляхом Одіссея

З Аїду вибрався живим,

Одначе води Екзампея

Коцита отруїли плин…

Чорнобиль – Україні біль

І “Екзампея” суть і сіль…

 7.01.2004 р.

 

 

    ГУЛЯЙ  ВІТРЕ

Гуляй, вітре, гуляй, вітре,                                             

козаченько вільний,                                                    

зажурився – йдеш повільно,

разгулявся – сильний.                                                  

 

Гуляй, вітре, бо немає,                                                 

ні даху, ні двору,

нема жінки, що кохає,

дитячого хору.                                                                               

Нема часу  для зупинки,                                              

бігти щойно треба,

від хвилини до хвилинки,                                        

від землі до неба.

І мені, неначе вітру,                                                    

теж нема спокою,

жене, жене час рукою

відси, з цього світу…

                                                                                                                                                                  Т.Г.

Шановним у царя не був,

Елітність духу мав й без того.

Він, як Гомер безмежних дум,

Через віки нас судить з Богом.

Еней поезій і Рембрант,

Невичерпний пророк Украйни,

Кобзар небес, життя жебрак,

Оранти син й безодня тайни.

                                                                                                                                                                  Д.Д.                                           

Кіммерії Ольвійській Дим,

Розмова з Богом на Парнасі,

Еллін і дикопільский Див,

Месія Гіпполаю на Пегасі,

ІНЬ у житті та Ян у Часі.

1999 р.

                                                                                                                                                      Д.Д. КРЕМІНЮ

        з нагоди вручення йому

       Державної премії ім. Т. Г. Шевченко

Христос воскрес,

мій дивний Кремінь!

Тарас Григорович воскрес!

Зійшов до тебе із небес

розп’ятий за Украйну Геній.

І ти з Андрієм Первозванним,

дві частки Генія ви є:

одним малює  несказанно,

тобою пише вірші знанні

і разом з вами Він живе.

Віднині, Дмитре, ти – Апостол,

поезії життя Святий,

пророк нескорений  і постник,

чий кожний вірш  і кожний поступ

благословлятимемо Сий.

23.04.1999 р.

                                                                                                                                                АНДРІЄВІ АНТОНЮКУ

Гей, Андрію, гей у полі

Вічність зірками сіяє,

Б’ють копитом землю коні,

Ніч з минулим розмовляє.

Натягнули світла струни,

Грай поволі та чувай,

Як воскреснуть святі люди –

На полотнах розпинай.

Ніч-життя, як сон пролине,

Часу марно не втрачай,

Відтвори з малюнків крила

Та й до вічності злітай…

2004 р.

                                                                                                                                                         ЯБЛУКА ГЕСПЕРІД

                               Д.Д. Креміню!

Коли ти на дорогу яблука давав,

Воно було і яблуком пізнання,

І пам’яттю. На разі пригадав

Один Геракла подвиг, із останніх…

Згадав, як жили ми у Вавилоні,

Ти був тоді Саггіль-кіна-уббіб,

А я в Семирамидовім полоні

Вже рими їв твої, як хліб…

І час той відійшов,

Семирамида, нам на лихо,

голубкою злетіла на той світ,

Аж доки я в Гомері не знайшов

Тебе на службі Псамметіха.

І саме там, в далекому Єгипті,

Із Гільгамеша виплинув Геракл,

Хоч не було вже на цім світі,

Садів, висячих на горах.

І там, мій брате, Діоскур-Гомер,

Ім’я знайшов у “Битії” Мойсея.

О, мрії молодості сфер,

Як служба у Париса-Еврістея.

Згадаймо, як питали ми Нерея,

Де причаївся сад той Гесперід?!

О, як він не хотів розкрити тайну,

Приймаючи різноманітний вид,

А ми тримались, доки він негайно

На землю рідну нам не указав,

Назвавши край гіпербореїв,

І то була ріднесенька Гілея,

Тепер Кінбурном хтось її назвав…

Тече у Понт Дніпро, як Океан,

І яблука растуть під оком Феба,

І батько Гесперід, титан Атлант,

В Криму тримає на раменах небо.

А в Миколаєві Гомеровім – Аїд,

Життя тримається на римі,

Допоки квітне сад наш Гесперід,

Ми будьмо вічно молодими… 

12.01.2004 р.