“ОТЖЕ, БУДЬМО ДОСКОНАЛИМИ ТАКИМИ, ЯК ДОСКОНАЛИЙ ОТЕЦЬ НАШ НЕБЕСНИЙ!”
Свого часу, в тому числі за моєю ініціативою, за підтримки тодішнього мера міста Ю.І. Сандюк було запроваджено посаду архітектора Старого міста, в ролі якого вдалося попрацювати О.П. Попової. В результаті був розроблений і затверджений в Києві Історико-архітектурний опорний план мю Миколаєва, визначені межі Старого міста, виділено понад 400 пам’яток історії та архітектури міста, розроблені правила поведінки в Старому місті. Зауважу, що подібні плани мають лише кілька міст України. Потім, як водиться, цю посаду скасували при О.Я. Бердникові й сьогодні Старе місто захищати нікому. До мене доходять чутки, що в районі Московської і Никольської вулиць вже планується забудова висотного 9-поверхового будинку, що зовсім неприпустимо в межах Старого міста. Нагадаю, що ще за радянських часів було прийнято рішення в старій частині міста не зводити будинки більше п’яти поверхів.
Пригадую, як Едуард Шорін, Царство йому небесне, був тоді заступником голови Облвиконкому, не дарма хвалився переді мною тим, що йому вдалося в Обкомі партії відстояти рішення не будувати 9-ти поверховий будинок на розі вулиць Лягіна і В.Морська, щоб не заступити їм, поруч розташовану, церкву Різдва Богородиці, хоча тоді це був ще Будинок офіцерів. А через кілька років після цього була, слава Богу, відбудована дзвіниця, і церква отримала майже колишній вигляд. Але нинішніх архітекторів, це, як видно, не турбує. Вони сьогодні з легкістю виношують плани про переробку історичного спуску до старого Інгульському мосту, розбивши його на сходи для розміщення на них суцільним поруч барів і кафе. Ідея винести торгівлю під землю краще, але її не можна здійснити без попереднього історико-археологічного обстеження підземних ходів. Потрібно пам’ятати, що підземні ходи в нашому місті є найціннішим пам’ятником історії! А міська влада ніяк не замислюються над тим, що підземні ходи, історичний ландшафт в старій частині міста повинні зберігатися, так само, як і більшість старовинних будівель. Ніхто не буде заперечувати проти переробки фонової забудови старої частини міста.
Але, будівлі, які є пам’ятками історії та архітектури повинні бути збережені для майбутніх поколінь, бо місто може втратити своє історичне обличчя. Мене, наприклад, радує, як відбудовується й відновлює свій вигляд, завдяки банку “Аваль” (директор С.В. Прудкий), колишній Купецький будинок по вул. Спаській, 22. Це приклад, гідний наслідування. Разом з тим, я засмучуюся з приводу того, що в ході ремонту 2-х поверхового будинку по вул. Б. Морський, 62, фасад будівлі був змінений, на балконі зникли дві внутрішні скульптури, його прикрашали. Так саме перебудований будинок, в якому жив видатний миколаївець Г.Н. Ге, по вул. Наваринська 25, де так й досі не тільки не встановлено меморіальну дошку з моєї подачі багато років тому, але пам’ятник історії не охороняється як слід і тому опинився в занедбаному стані. Більш того, сьогодні, з чиєїсь недоброї руки в середовищі депутатів міськради стали називати цього найшляхетного діяча скандалістом. Тим часом, він готовий був і життя своє віддати заради благополуччя нашого міста, про що я писав в статті “Депутат міської думи”, опублікованій в газеті “Вечірний Миколаїв” 17 квітня 2003 р. Усе це є елементарним безкультур’ям, яке, на превеликий жаль, носить діяльний характер. Зрозуміло, що це буде говорити про нас і наше місто більше, ніж усі наші словесні вираження любові до нього. Але історія збереже імена всіх тих, хто був при владі, коли приймалися ці НЕ вистраждані часом рішення.
Зараз вже майже неможливо повернути назад рішення такого найважливішого питання для нашого міста, як установка пам’ятника Святого Миколая в місті, що носить його ім’я, і це справжня трагедія. У газеті “Вечерний Николаев” на день Святого Миколая, 22 травня 2005 р., з’явилося звернення Міського голови В.Д. Чайки про збір коштів і приведений вид пам’ятника Святому Миколаю на Каштановому сквері. Здавалося б, що в цій благородній, на перший погляд, справі може бути поганого й заперечливого? Але, запитайте будь-кого, хто хоч мало-мальськи розбирається в історії християнства, той відразу ж вигукне: в Православної церкви не прийнято ставити не те, що пам’ятники, а навіть скульптурні зображення святих! Дійсно, увійдіть у будь Православний храм, ви там не знайдете жодної скульптури, лише ікони. І, навпаки, увійдіть в наш Католицький собор, там ви побачите скульптурне зображення розп’ятого Христа на амвоні. Той, хто бачив католицькі собори Європи, міг бачити й скульптурні зображення святих не тільки всередині храму, а й зовні на фронтоні будівель. У чому тут справа і наскільки це важливо та значимо?
Основу християнської моралі складають 10 заповідей, отриманих від Бога старозавітним пророком Мойсеєм (пам’ять його Православною церквою відзначається 4 вересня) на горі Синай. Зокрема, друга заповідь свідчить: “Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею, Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій, Бог ревнитель, за провину батьків караючих дітей до третього і четвертого роду, що ненавидять мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто кохає мене і дотримуються моїх заповідей “. (Повторення Закону, 6-21) В “тлумачному словнику” нашого земляка В.І. Даля читаємо: “Кумир – зображення, статуя язичницького божества; ідол, істукан або дурень. Предмет недолугої любові, сліпої прихильності”. Скіфських воїнів сьогодні можна бачити біля входу в краєзнавчий музей, вони мало, чим матеріально й зовні відрізняються від проекту пам’ятника Святому Миколаю. Такі дерев’яні бовдури стояли в Києві на Горі і перш, ніж хрестити Київ, Володимир Святославович в 988 рю пустив їх по Дніпру, в водах якого потім охрестив киян.
З наведеного тексту другої заповіді видно, що вона, на перший погляд, взагалі намагалася відмовитись від використання християнами будь-яких зображень святих і Господа-Бога. Саме ця обставина викликала до життя на стадії становлення правил християнського богослужіння такий перебіг, як іконоборство. Зрештою, цей рух було засуджено Сьомим Вселенським Собором в Нікеї в 787 р. У “Книзі правил” VII Собору дано догматичне визначення про іконопочитання, в якому сказано, щоб ікон віддавали НЕ БОГОПОКЛОНІННЯ, але почітальне поклоніння. Зверніть увагу на істотну різницю у визначенні виду поклонінь іконам, а також на те, що про скульптурні зображеннях мова взагалі не йшла! Після поділу християнства, на західне (католицьке) і східне (православне) в1054 р., останнє більш жорстко, ніж католицтво, дотримувалося основних догматів церкви, вироблених усіма Вселенськими соборами. Тому православ’я, на відміну від католицтва, й не допустило скульптури святих в церкви, бо об’ємністю своєї вони нагадували язичницьких кумирів. Ікона, як відомо, не об’ємне, а плоске зображення.
Але ось, що важливо для нашої теми так це те, що й Православ’я, і Католицтво, дивляться на зображення Святих поза храмом, як на кумирів. Бо тільки в храмі, присвяченому Богу, що представляє в замкнутому вигляді весь Всесвіт, їх святість має силу під захистом Господа. Так що, усі пам’ятники, встановлені історичним особам, визнаними одночасно й святими церкви, за змістом своїм не повинні бути частиною церкви. Але, зрозуміло, світська влада не має морального права їх встановлювати без узгодження з церквою проекту пам’ятника, місця його установки і авторів. Наприклад, пам’ятник Володимиру Хрестителю, встановлений в Києві в1853 р. це все-таки пам’ятник історичній особі, що жив і діяв в Києві. Але, так як він визнаний Святим в православному світі, то це відбилося на шанобливому ставленні до його святості. Витримано портретна схожість і, крім того, його виокремили з міського середовища, з людської штовханини, і встановили майже в недоступному місці, на схилі крутої гори, з хрестом в руках, у напрямі до Дніпра, в водах якого прийняла хрещення Київська Русь. І все це зроблено для того, щоб його не можна було перетворити в кумира. Так що, за змістом своїм це не пам’ятник Святому, а символ Хрещення Київської Русі. Теж саме можна сказати й про пам’ятник Сергію Радонезькому, але ніяк не про пам’ятник Архангелу Михаїлу, встановленому недавно в Києві на самому людному місці – площі Незалежності.
У згаданому вище зверненні В.Д. Чайки позначена наступна мета створення пам’ятника: “Знаком подяки небесному покровителю від жителів міста, духовним центром їх єднання стане пам’ятник Святому Миколаю, що споруджується в Каштановому сквері за ініціативою городян і рішенням виконкому міської ради.” Значить, все-таки мова йде про створення пам’ятника Святому. Але, виникає питання: чи стане, по суті, знаком подяки Святому Миколаю, проект який прийнятий до виконання?
Вище вже було сказано, що за своїм призначенням пам’ятники Святим не ставлять. Щоб ставити пам’ятник Святому Миколаю, як історичній особі, у нас теж немає підстав, – він тут не був, принаймні, у нас немає цьому доказів. Та і як можна розміщувати пам’ятник Святому, навколо якого повинна панувати молитовна тиша, поруч з громадським туалетом і в постійній світській метушні на Каштановому сквері?! Скульптурне рішення пам’ятника, через узагальненість образу Святого Миколая є теж неприпустимим (!), бо повертає його в язичницькі часи й зближує його зі скіфськими кумирами,- це не християнин! І це зрозуміло. Адже творці всіх значущих ікон Православ’я, отримуючи на те духовне благословіння, що прирівнювалися до Святих, найчастіше були ченцями, або в самому крайньому випадку були уцерковленими, тобто знаходилися в постійному молитовному стані.