Торік Художньому музею ім. В.В. Верещагіна виповнилося 100 років, а Пушкінському клубу, який функціонує при музеї, – 25 років. Ідея створення Пушкінського клубу при музеї з’явилася у директора музею Г.П. Дем’яненко і в мене після проведення в ньому першої документальної виставки «Пушкін і Миколаїв», присвяченої 190-річчю з дня народження Пушкіна, відкриту 6 червня 1989  р. На виставці були представлені копії рукописів поета, що відносяться до Миколаєва, рідкісні видання творів Пушкіна з колекції В.А. Філевського і модель миколаївського брига «Мінгрелія», на якому поет переплив з Феодосії в Гурзуф. Модель брига виготовлена інженером Г.Г. Кузнєцовим і після  виставки подарована Музею суднобудування і флоту. Зауважу, що в день відкриття виставки музею виповнилося 75 років. З цього приводу Пушкін казав, що бувають дивні зближення. Одним з таких «дивних зближень» було не тільки відкриття музею в день народження поета, а й передача з Імператорської Академії мистецтв з ініціативи І.Є. Рєпіна картини Айвазовського «Пушкін на березі Чорного моря», яка стала експонатом № 1 музею.

Перші установчі збори Пушкінського клубу було проведено в день пушкінського Ліцею, 19 жовтня 1989 р. На зборах було обрано раду, як керівний орган клубу, а статут клубу був прийнятий в 1990 р. При створенні клубу і мене, і Ганну Петрівну, надихнув фестиваль «Грудневі вечори», який проводився з 1981 р. з ініціативи Святослава Ріхтера і директора музею образотворчих мистецтв ім. О.С. Пушкіна в Москві, Ірини Антонової. Це був елітарний фестиваль, на який, зізнаюся чесно, після багатьох спроб мені жодного разу так і не вдалося потрапити – квитки передавалися з рук в руки. Хоча на одному концерті С. Ріхтера в залі ім. П. Чайковського мені дивом вдалося побувати. Ріхтер, як відомо, малював, і тому фестиваль був органічним симбіозом музики та образотворчого мистецтва. Створення музичній вітальні з роялем у Художньому музеї ім. В.В. Верещагіна як не можна краще сприяло проведенню засідань-концертів Пушкінського клубу.

Пушкінський клуб був заснований на хвилі горбачовської перебудови і створення 12 листопада 1986 р. Радянського Фонду культури в Москві, очолюваного академіком Д.С. Лихачовим, за підтримки члена правління Фонду, Раїси Горбачової. У 1987 р. відділення Фонду культури були створені в Петербурзі та Києві (Український Фонд). Восени 1988 р., зустрічаючись в Пушкінському Домі з академіком Д.С. Лихачовим з приводу першої своєї наукової статті про «Слово о полку Ігоревім», попросив його посприяти створенню відділення Фонду культури в Миколаєві. Він тут же при мені зв’язався з Раїсою Горбачовою і після розмови з нею попросив мене заїхати в Москву в управління Радянського Фонду культури, що й було зроблено. Після тижня роботи в Міністерстві суднобудування в Москві не встиг повернутися додому, як був запрошений на установчі збори Фонду культури. Так в той час працював Обком партії. У Радянському Фонді культури з ініціативи Лихачова діяла програма «Пушкін в серцях поколінь», в рамках якої і був створений наш Пушкінський клуб.

Після перших п’яти років роботи клубу була вироблена нині діюча сезонна робота засідань в кожне 4-е (не останнє!) воскресіння місяця о 14 годині з вересня по травень. Закриття сезону роботи клубу проводиться у меморіальних дощок, присвячених Пушкіну, і біля пам’ятника поету – 6 червня. У липні і серпні у членів клубу літні канікули. Щороку на початку сезону у вересні збирається рада клубу в кабінеті директора музею С.М. Рослякова і виробляє програму роботи Пушкінського клубу на наступний сезон. Розроблено 10 заповідей клубу і членський квиток, які видаються разом з програмою при вступі в члени клубу. Перший час секретарі клубу обдзвонювали всіх членів клубу, а потім це стало накладно. Особлива подяка секретарям Пушкінського клубу, першою була Н.В. Черницька, після неї – поетеси Тамара Москаленко і, сьогодні, Наталія Нагорняк.

У 26-му сезоні роботи клубу були проведені наступні вечори. У вересні – «Де плавав Одіссей? Докази» (А. Золотухін). У жовтні клуб разом з громадськістю міста відзначив 100-річчя з дня заснування музею. У листопаді літературно-музичним вечором відзначили 170-річчя М.А. Римського-Корсакова (С. Моргуліс). У грудні провели треті Трояновські читання, актори Народно-драматичного театру М.О. Троянова поставили п’єсу О. Вампілова «Історія з метранпажем». У лютому дитячий театр-студія «Острів» показав виставу «Казки Пушкіна» (керівник. А. Никифоров). У березні з нагоди 71-ї річниці визволення Миколаєва від німецько-фашистських загарбників, виступив хор «Орфей» (керівник В. Вольська), хор ветеранів війни та праці (керівник В. Горбенко) і бард В. Панченко. У квітні відбувся вечір «Україна і європейський світ в Просвітницькому столітті» (Т. Каірова і О. Петренко). Нам залишилося провести 24 травня в Пушкінському клубі вечір, присвячений творчості відомого миколаївського композитора Євгена Долгова, а закриє сезон о 14 г. в суботу, 20 червня, – звітний концерт композитора Еліни Образцової.

Всього за весь цей час було проведено понад 250 вечорів і майже всі з музичним супроводом. Важливим було те, що клуб не має власного розрахункового рахунку і не веде господарської діяльності через те, що гроші розділяють людей! За всі 25 років роботи клубу ми принципово не користувалися фінансовою підтримкою ні Росії, ні України. Вся допомога нашої місцевої влади полягала в тому, що нас не вигнали з музею за чверть століття – і на тому величезне спасибі! Особливо хочу підкреслити виключно теплу увагу та участь, яку виявляють співробітники музею від охорони, доглядачів, співробітників і до керівництва музею за всю майже 26-річну роботу клубу. Музей став рідним для членів клубу, і вони давно вже почуваються позаштатними співробітниками музею. Музична вітальня, прикрашена безцінними картинами, каміном і скульптурами, що обрамляють зал, неповторні і ця духовна аура цілком співзвучна пушкінській доби. Бували випадки, коли музична вітальня була зайнята і тоді для роботи клубу виділявся зал, в якому на торцевій стіні висить картина Айвазовського «Пушкін на березі Чорного моря». Одного разу хтось із членів клубу вдало підмітив – дивіться, а Пушкін з нами розмовляє по мобільному телефону! І, дійсно, поет тримає ліву руку так біля вуха, немов у нього в руці мобільний телефон. На фото показано засідання Пушкінського клубу 22 вересня 2013, присвячене 60-річчю нашого видатного поета Дмитра Креміня, що проходило на тлі картини Айвазовського.

Потрібно сказати, що Пушкінський клуб не тільки оживляв роботу музею, а й сприяв роботі музею в прямому його призначенні. Справа в тому, що протягом чверті століття в клуб люди приносили різні колекції, присвячені Пушкіну, і ми їх направляли музею, так в музеї було створено фонд Пушкіна. Серцевину цього фонду становить колекція В.А. Філевського, передача якого музею сталася за моєї участі. Займаючись дослідженням життя і творчості Пушкіна, довелося познайомитися з Філевським, який все життя збирав усе, що надходило до нього про Пушкіна і Грибоєдова. Мені вдалося умовити В.А. Філевського передати цю колекцію в Обласний краєзнавчий музей із збереженням його імені. Зі свого боку він просив, щоб йому за цю послугу місто виділило квартиру в новому будинку. Це було зроблено, але, коли Володимир Андрійович пішов оглядати квартиру, то там не виявилося ванни, і він відмовився від угоди. За кілька днів до смерті, він дзвонить мені додому з ЛШМД з жалем про те, що він відмовився від обміну. Тоді я йому запропонував для порятунку його колекції, щоб її викупив В.А. Карнаух, який як ніхто інший добре розумів цінність цієї колекції. Але, ми не встигли цього зробити. В кінці 1999 р. вдова Філевського звернулася до мене з пропозицією за мої турботи забрати частину колекції. Але, все життя, як вченому, мені довелося збирати лише інформацію, через те було запропоновано передати цю частину колекції в Художній музей ім. В.В. Верещагіна. Пушкінський фонд Філевського в бібліотеці музею в основному складають 883 книги, більшість яких унікальні, рідкісні, раритетні видання.

За 26 років діяльності клубом, крім засідань, виконана величезна робота, видавалися книги, публікувалися статті, встановлені меморіальні дошки. Робота клубу відкрита не лише для миколаївців, але і для всього світу завдяки Інтернету – потрібно набрати в пошуковій системі слова «Миколаївський Пушкінський клуб» і ви в будь-якому кінці земної кулі потрапите на сайт клубу. Вечір нашого письменника А. Малярова в клубі дивилися його діти й онуки, які живуть у Новій Зеландії та Англії. Наш сайт з’явився в 1999 р., раніше за інших громадських організацій, і навіть сайту Художнього музею, завдяки ініціативі вебмастера І. Горбатенко. У грудні 2014 р. було зупинено роботу всього хостингу фірми «Фарлеп», на якому розміщувався наш старий сайт. З січня 2015 р. вся інформація про роботу клубу подається на моєму особистому сайті «Гомер і Атлантида» в розділах «Новини» і «Пушкін». Там же збережена копія старого сайту. З заснування сайту інформація дається на російській, українській та англійській мовах. З 2010 р. кожне засідання клубу знімається на відео і закачується  на канал YouTube, де представлено більше 140 відеосюжетів з життя клубу.

Зауважу, що Пушкінського клубу з подібною організацією безперервної роботи і культурою протягом 26 років, у світі немає, не кажучи вже про Росію, де «Пушкін – наше все!». Це яскравий приклад того, як ми, «бандерівці і фашисти, за визначенням нинішньої російської влади», 26 років «знищуємо російську мову і російську культуру в Україні». Запишіть в будь-якому пошуковику Інтернету «Пушкінський клуб» – у відповіді знайдете наш клуб, нічний клуб у Владикавказі і Пушкінський клуб собаківників. Тим часом, в Росії повинні бути, якщо не сотні, то десятки таких клубів, як наш. Ймовірно, саме тому наш старий сайт став ще однією жертвою цієї божевільної, неоголошеної війни Росії з Україною.

Пушкін розумів, що Україна – це не Росія. У статті «Про російську історію XVIII століття» він писав: «Катерина II закріпачила вільну Малоросію і польські провінції». Він знав, що Миколаїв – це українське місто. Саме тут у нашому місті наприкінці травня 1824 р. під час відрядження «на сарану», поет записав анекдот про Потьомкіна частково українською мовою, як провісник майбутнього Майдану (в авторській записи): «Якось Потьомкін, незадоволений запорожцями, сказав одному з них : «Чи знаєте ви, хохлач, що у мене в Миколаєві будується така дзвіниця (Адміралтейський собор на місці меморіалу Ольшанцям – А.З.), що як стануть на ній дзвонити, так у Січі буде чутно?» – «То не диво, – відповідав запорожець, – у нас в Запорозціне є такі кобзарі, что як заграють, то аж у Петербурсі затанцують». У «Казці про царя Салтана…» Пушкін передбачив велике майбутнє нашого міста і краю, як царства славного Салтана, яке він описав в кінці казки у бенкеті на весь світ на острові Буяні (Березані) і з гордістю додав: «Я там був». Пушкін не випадково в 1831 р. подарував Гоголю ідею «Мертвих душ». Він розумів, що «російський світ» найкраще може описати українець, дивлячись на нього з боку. Т.К. Пересунько у своїй книзі «Гоголь. Апостольське служіння душі» (с. 318) описала реакцію Пушкіна при прочитанні перших розділів поеми: «Гоголь у листах з цього приводу так писав: «Коли я почав читати Пушкіну перші розділи з «Мертвих душ», то Пушкін, який завжди сміявся при моєму читанні, почав потроху ставати все сумрачнеє, сумрачнеє, і, нарешті, став зовсім похмурий. Коли ж читання скінчилося, він вимовив голосом туги: «Боже, яка сумна наша Росія!», мене це здивувало. Пушкін, який так знав Росію, не помітив, що все це карикатура і моя власна вигадка!». Цілком очевидно, що Гоголь не зрозумів реакції Пушкіна, пише Т.К. Пересунько, націленої не стільки на оцінку його творчості, скільки на прогноз майбутнього Росії, що міститься в його далеко не вигаданому творчості. Читання Гоголя у Пушкіна відбулося восени 1836 р., перед від’їздом за кордон, книга Тамари Костянтинівни вийшла в 2011 р. в Миколаєві у видавництві Ірини Гудим, і неважко зіставити передчуття Пушкіна з сьогоднішніми подіями. Виявилося, що для «оживлення» мертвих душ досить протягом століття жити в брехні і тоді, як писав поет: «Ах, обдурити мене неважко – Я сам обманюватися радий». Пушкін не дарма в «Моцарті і Сальєрі» писав, що «Геній і злодійство – дві речі несумісні». Він був пророком і передбачив долю Росії у власних казках, а точніше за усе – у «Казці про рибака і рибку»…

Про спільну роботу Пушкінського клубу та музею ім. В. Верещагіна можна розповісти багато цікавого, але найкраще звернутися до книги, яка описує історію клубу за 18 років його діяльності. У 2007 р. у видавництві Ірини Гудим була видана на гроші членів клубу невеликим тиражем книга «Миколаївський Пушкінський клуб (1989-2007)» обсягом 544 с. На жаль, ні обласна, ні міська влади, ні фонд МГЗ, ні фонд Нібулона, не дали грошей на її видання. Зрозуміло, що при тиражі 70 примір-ників кожен екземпляр такого обсягу книги для кожного учасника Альманаху обійшовся б у непідйомну суму. Тому мені довелося виступити не тільки розробником макета і упорядником книги, а й заради економії виготовити у себе вдома всі сторінки тиражу, видавництво зібрало тираж і виготовило обкладинки. Автори оплатили тільки вартість паперу і збірку книги. Між тим, в книзі містяться унікальні відомості з історії нашого міста. Наведено хронологія подій зв’язків Пушкіна та Миколаївського краю, миколаївські сторінки рукописів Пушкіна, історичні довідки на встановлення меморіальних дощок та пам’ятника Пушкіну, а також В.І. Далю і Г.М. Ге в Миколаєві з архівними матеріалами. Крім того, представлений літопис з програмами роботи Пушкінського клубу, а також фотоальбом. Але, найбільшу цінність представляють статті 56 членів Пушкінського клубу. Варто назвати лише імена авторів статей з числа Почесних членів клубу: Д.С. Лихачова (Петербург), Л.Д. Каніболодського, В.О. Філевського, Е.С. Авербух, Е.І. Январьова, В.Ю. Пучкова, Д.Д. Креміня, Т.К. Пересунько, Ю.А. Макушина, Ю.С. Крючкова, В.А. Карнауха, Г.П. Дем’яненко, М.О. Троянова, Ю.Л. Булаховської (Київ), І.П. Мегели (Київ).

Епіграфом до цієї книги взято вислів з трагедії Пушкіна «Моцарт і Сальєрі»:

«Нас мало обраних щасливців вільних,

Що нехтують ганебною користю

Єдиного прекрасного жерців».

А. Золотухін, голова Пушкінського клубу.

м. Миколаїв, 30 квітня 2015 р.